Я вже давно не дивлюся телевізор. Приблизно пʼять років я пасивно або слухаю його краєм вуха, якщо перебуваю в батьків, або в бабусі в кімнаті. У мене в кімнаті телевізор виконує функцію великого монітора: раптом я захочу подивитися футбол або переданий потоком з компʼютера фільм. Я навіть думав продати його, але згадав, що раптом діти захочуть подивитися, коли будуть, або дівчина трапиться така, яка буде небайдужа до цього предмета.
Памʼятаю, як одного разу дивився на YouTube відео, де люди юрбами збиралися біля супермаркетів напередодні якоїсь знижки чи акції. Вони тиснули одне одного, щоб зі знижкою або зовсім безкоштовно отримати телевізор чи іншу побутову техніку. Такий самий ажіотаж біля дверей супермаркетів влаштовувала одна шведська фірма, яка, наприклад, віддавала перші десять предметів безкоштовно. У таких тисняві за наживою часто травмувалися люди. Жадібність і зажерливість рухає людьми.
Коли я дивився такі відео, то поклявся собі, що ніколи не стану учасником такого стада. І тим паче не переступатиму через свою людяність. Але ось минули роки, і зі мною сталося дещо подібне. Сподіваюся, ця історія розвеселить вас, а також буде повчальною.
https://www.youtube.com/watch?v=E8l3QV3a6o0
Почалося все з того, що 23 квітня 2015 року моєму батькові виповнилося пʼятдесят два. І ми, звісно, думали, що подарувати іменинникові. І ось мамі на очі трапився рекламний буклет з акцією в супермаркеті електроніки в Італії, де було написано, що при купівлі 25 квітня телевізора за шістсот пʼятдесят євро магазин видасть ще шістсот пʼятдесят євро на будь-які інші покупки після 3 березня в цьому ж супермаркеті. Тобто, грубо кажучи, такий пятдесятидюймовий смарт-телевізор ви отримуєте безкоштовно, якщо витратите в магазині шістсот пʼятдесят євро.
Мама запропонувала скинутися. Мені ця ідея здалася доволі цікавою і адекватною. На решту шістсот пʼятдесят євро ми плануємо взяти пральну машинку (наша якраз зіпсувалася три дні тому) і новий телефон для батька, бо він свій розбив і мучиться. Лишиться ще пара євро на щось у дім.
Але за день до поїздки в магазин я, уточнюючи інформацію про цю акцію, дізнаюся, що таких телевізорів усього шістсот. Причому шістсот не на один магазин, а на всю Італію. Після цього я зателефонував безпосередньо в сам супермаркет і дізнався, що на той, який біля нас, виділили всього пʼять. Звісно, я різко став проти цієї затії. Я згадав тисняву людей, яку бачив на YouTube. І, чесно кажучи, не хотів брати участь у подібному. Але після довгих умовлянь від сестри і мами все ж наважився поїхати туди зі своєю сестрою. Мовляв, у італійців зараз немає грошей, ніхто таке купувати не стане, і взагалі я нічого не розумію. Тож поїхали.
Я виявився правий. Ще на підʼїзді до входу в супермаркет ми побачили юрбище, приблизно зі ста людей. Звісно, отримати бажаний телевізор у таких умовах практично нереально. Проте моя сестра була сповнена рішучості.
Ми потихеньку протиснулися до перших воріт, коли вони відчинилися, я підбіг до входу, опинився в другому ряду. Почалися крики і обзивання, мій зріст 1,97 і вага 140 кілограмів дали мені перевагу. Люди лаялися між собою. А я тим часом підтягнув за руку сестру до себе в другий ряд. Настала девʼята година, а директор магазину не хотів відчиняти його, бо бачив, що ринеться натовп і невідомо, чим це може скінчитися. Приїхала поліція.
Хлопці, які чекали під супермаркетом усю ніч і спали в спальниках, мерзли і мучилися найбільше, надали директорові список з іменами, сподіваючись, що він віддасть право покупки їм. Але натовп не погодився з таким розвитком подій. По-перше, тому що в правилах акції написано, що куплять перші пʼять ті люди, які принесуть телевізор до каси. А по-друге, тому що ці хлопці вже купували акційні товари весь минулий тиждень: вони заробити просто хочуть, а не купити собі в дім необхідне.
Купити телевізор можна тільки з папірцем, який видасть сам директор.
Після чергових суперечок я поставив сестру попереду себе і сказав, що якщо вона хоче, хай пробує, я в такому брати участь не збираюся, це дурне і стадне. Тим паче що вже кілька людей звинуватили мене в тому, що я, мовляв, найздоровіший і найрозумніший, усіх розштовхав, став ближче. Я не люблю сперечатися з натовпом, це безглуздо. А вже тим паче поводитися як тварина.
Але сестра дуже хотіла подарувати подарунок батькові. Він, звісно, на нього заслужив. Тоді вона попросила мене з третього ряду притримати за задню кишеню албанця, який теж сильно рвався, і штовхнути її вперед, коли відчиняться ворота. Метнути сестру? Це що, серйозно? Новий вид спорту – «метання сестри в натовп». Попереду сестри стояв поліцейський…
Коли ворота відчинилися, я тримав албанця, порвав йому кишеню, штовхнув сестру прямо на поліцейського. Вона артистично заплакала і, коли директор магазину видавав останній папірець, з криком «Я ПЕРША!» вирвала його. Так, так, так, я піддався. Ми вибили телек. Це жесть.
Після цього я спокійно увійшов з людьми, які стояли позаду і не брали участі в тисняві. Не очікував від своєї тихоні сестри таких бойових дій і самопожертви. Це було епічно! Вона плаче, їй дали в живіт, мент тримає її і заспокоює. Я заходжу, стою, бачу, що вона тримає цей папірець і реве. І тут в одного з тих хлопців, які чекали в спальниках усю ніч, не витримують нерви і починається бійка з директором магазину за те, що він не віддав їм право на покупку. Валяться ряди, ламається побутова техніка, і в центрі цього замісу стою я, обійнявши сестру, притиснувши її до себе, і спостерігаю за цим шоу. Винуватця заарештували і повели. Ми ж віддихалися, взяли телевізор, який ледве вліз у нашу маленьку Toyota Yaris. І поїхали додому.
Чи того воно було варте? Чи ні? Адреналін, заміс і, звісно, реклама торговому центру. Усе заради грошей. Як тварини. Більше ніколи на таке не піду. Це не для мене.
А ось і телек…
