Я довго думав, про що варто написати в себе в блозі після піврічного застою. І, напевно, найправильнішим і найраціональнішим буде опис того, чим же я все-таки жив увесь цей час. Хоч блог і в інтернеті, я вважаю його місцем публічним, але веду радше як щоденник: щоб за роки прочитати і самому шоковано дивитися в екран від написаного. Ну або на той випадок, якщо зі мною трапиться якась мозкова болячка. Слава богу, поки утримання цього архітектурного дива, яке подарував мені бог, обходиться недорого, як і блог.
Починаючи з червня 2015-го я вирішив, що мені як людині у свої двадцять сім, яка ще не зовсім визначилася із зайнятістю і карʼєрою, потрібен якийсь бекап. Бекапом я назву пасивний, постійний, малий або середній дохід, який не забирає багато часу і не потребує величезних вкладень. Не можна сказати, що ремонт будинку – це легко, і так само не можна сказати, що це дешево. Це далеко не дешево, у якій би країні світу ви не жили. Хіба що ви ремонтуєте бунгало гілками бананового дерева.
Прикладом для цього походу, як не дивно, стали для мене двоє людей – однаковою мірою і по-різному водночас.
Першою такою людиною став для мене брат. Йому у спадок багато років тому дісталася квартира в центрі Києва, яку він успішно здає. Можна сказати, що навіть якщо брат перестане працювати, з голоду він не помре. Коли в людини зʼявляється мінімальний приплив грошей на життя, у неї зʼявляється багато часу. Звісно, безліч людей, маючи такий потік, можуть зупинитися зі словами «мені вистачить» і жити, час від часу балуючи себе непостійними заробітками. Але не такі люди, як мій брат чи я. Ми непосиди, ми з тих, хто хоче бути в русі і реалізувати себе.
Я давно зрозумів, що працювати за зарплату на дядю Васю – це не те, чого я чекав і до чого мене готувало життя. Хай із труднощами, у можливих потенційних злиднях, але з високо піднятою головою і свіжими ідеями для майбутніх проєктів.
«Мій теперішній директор і хороший друг Діма каже, що давно шукав таку людину, як я: лінивого і розумного. Лінь – двигун прогресу, я теж завжди так думав. Якщо людина лінива і розумна, вона завжди намагатиметься мінімізувати витрати заради найбільшої вигоди.»
Другою людиною, яка мене надихнула і, можна сказати, дала копняка, став мій товариш Роман. Під час моєї нерішучості він, можна сказати, штовхнув мене в безодню проблем і турбот. Він просто подарував мені книжку Роберта Кійосакі «Несправедлива перевага» і вкотре підтвердив у мені думку: користуючись довірою і допомогою близьких та надійних людей, у вигляді різних благ, можна і треба реалізовувати свої цілі.
А тепер короткий фоторепортаж…
Ось як виглядала моя літня кухня до реконструкції. Щоб пояснити: це в минулому сарай для худоби, який пізніше трохи підняли і зробили з нього літню кухню. Без санвузла і каналізації, неопалювана, з електромережею, розрахованою на одну-дві лампочки, зі стінками в пів цеглини. Дядько розповідав, що навіть при повністю гарячих батареях там було холодно взимку. Усе це треба було вирішувати, при тому що будівництвом я не займався ніколи в житті. Як сказав мені не один літній сусід: «Ярику, будівництво – це така справа, яку ти передаєш у спадок…»
Почнемо з мікроплану двору…
Найперше треба було провести каналізацію. Ми з дядьком упоралися з цим приблизно за два тижні:
Пізніше я зрозумів, що треба виносити все те сміття, яке за пʼятнадцять років накопичилося в тимчасівці. Шафи, ліжка, старе ганчірʼя, коробки і весь той мотлох, який зносили туди всі ці роки. Більше КамАЗа – і не все винесли. Стало зрозуміло, що самому все це носити буде вкрай важко, тому я знайшов хлопця, який за відносно невисоку плату носив цеглу і ламав стіни зі стелями. Дякую йому величезне, він справжній молодець.
Облупили стіни і стелі, рознесли на блоки і цеглинки дві печі, одна з яких ховала вхід у підвал… Що я зробив із цим входом, покажу далі.
Стеля і стіни були зроблені з вапна, тому легко відлітали, але що вкласти на їхнє місце – було зовсім незрозуміло. Бо стіни були не просто криві. Ну ви собі уявляєте сарай для корови? Навіщо тут робити щось рівним? Та й починалася робота в той час, коли будували це архітектурне диво, не з плану робіт чи креслення, а з пляшки горілки.
Вирішили, що в залі стіни поштукатурять – для цього я найму людину, бо робота складна і невдячна, самі витратимо тижні два. Стіни в кімнатах лишимо як є, укріпимо просоченням і нанесемо рідкі шпалери. Зробимо перестінок, і замість однієї довгої кімнати утворяться дві житлові, а зал буде суміжний з кухнею. Плюс добудуємо стінку, де на колишній кухні зʼявиться туалет.
Поки тепло, утеплимо стіни мінеральною ватою: вона не горить, як пінопласт, і тепліша, хоч і дорожча. Для мене її захист від вогню став ключовим фактором.
Утеплив і пофарбував у рожевий колір…
Ванна – тут було багато пригод. Однією з найкрутіших було те, що водопровід ми тягнули трубами Pex o plex. У всьому світі їх використовують як водопровідні, а в нас – для теплої підлоги. Ці труби придумали італійці, а я прожив там вісім років, і мій дядько, з яким ми все це майстрували, – у Португалії. Тож ми знаємо, що таку трубу треба ховати в стіну, а наконечник має бути ось такий:
Простіше кажучи, іде гофра або інша товста оболонка, а всередині ця труба, яка гнеться. Потім наконечник кріпиться в стіну, і якщо раптом труба потече чи лусне, не дай боже, ви легко відкручуєте кран і витягуєте всю трубу через дірку. Не бʼєте стіну, не руйнуєте плитку, усе давно продумано. Але, на жаль, у нас продають тільки труби, а наконечники не возять. Довелося чекати з Італії, просити купити друзів… добре, що в Brico продається.
Душ я вирішив зробити від стінки до стінки, пізніше встановити там лавочку: сидиш, вода ллється на тебе – краса.
Вибрали плитку, усе клав дядько, поставили двері, уклали і утеплили стелю. Загалом якось упоралися.
Зал:
Першою і найдорожчою пригодою в залі стало опалення. Майстер умовив мене на теплу підлогу: з одного боку батарея, а з іншого тепла підлога, начебто суперефективне і тепле рішення. Вирішили всю стару деревʼяну підлогу здерти і залити бетоном, зверху покласти плитку. З плиткою, до речі, пощастило: узяв за півціни залишки дорогої.
Кухня:
Плиту підігнав батько з Італії, там у когось зняли вживану. Кухню замовив у себе в місті на складах, але вони помилилися і привезли зовсім не те. Довелося імпровізувати… ліпив із того, що було.
Під колонкою має стояти пралка, але поки її немає. Обʼєднав її архітектурно з підвіконням і зашив.
Недарма я вісім років реставрував антикварні меблі в Італії – інструмент тримати вмію. Але з нашою ДСП працював уперше… памʼятаєте вхід у підвал на всю кімнату?
Зробив каркас:
З цього каркаса спорудив два дивани і шафу… навпроти поставив телевізор і звук 5.1. Усе своїми руками. Так, я розумію, що не дуже круто й ідеально, але я його доробляв за ніч до першої вечірки в мене вдома: 28-го святкував день народження, а 27-го тут було ще все в пилюці.
Усю проводку зробив дядько, він у мене майстер електричних справ. Чесно кажучи, я б зміг розібратися і зробити сам, але пішов би місяць, поки б я прочитав, як усе робити. Слава богу, є така людина, на яку можна покластися!
Пощастило, що 20-го приїхав друг Макс з Італії, який зі мною меблями займався, і допоміг мені.
Дві кімнати:
Тут я спорудив перестінок із гіпсокартону і розділив дві кімнати шафою в один і другий бік.
Каркас із дощечок, зверху ДСП. Найдешевша, що знайшов, теж темна.
Ліжка з матрацами привіз з Італії, на стінах рідкі шпалери – клав сам, уперше. Роки два простоять, а там подивимось.
Стільці і стіл зробив друг Макс. Зі старого радянського столу: пофарбував у біле і, покривши нові стільці теж білою фарбою, затер наждачкою в деяких місцях, щоб здавалося старим. Стиль називається венеційський Decapato. Так можна будь-які старі меблі привести до ладу, головне, щоб фарба була водяна і матова… ми брали для батарей.
За день до свого 28-го дня народження ми з Максом робили дивани. Ще о пʼятій ранку будинок виглядав ось так:
Ну а ось, власне, і результат, слава богу.